Літо 1991 року в Україні видалося спекотним не лише через погоду. Політична напруга досягла свого піку, коли в Москві спробували повернути час назад. Події серпня стали каталізатором для рішення, яке вже назрівало в суспільстві. Детальніше про те, як розвивалися події та які наслідки вони мали, можна дізнатися на https://kristi.com.ua/proholoshennia-nezalezhnosti-ukrainy-1991-vybukhova-khronika-serpnevoho-perevorotu.html, але основні моменти варто розглянути тут.

Що сталося в Москві і як це відбилося на Україні

19 серпня 1991 року о 6 годині ранку по радіо прозвучало звернення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС). Група високопосадовців СРСР, серед яких були віцепрезидент Геннадій Янаєв, прем’єр-міністр Валентин Павлов та голова КДБ Володимир Крючков, оголосили про усунення Михайла Горбачова від влади. Приводом стало “погіршення стану здоров’я” останнього, який на той момент відпочивав у Форосі. Насправді ж це була спроба зупинити розпад Союзу та відновити контроль над республіками.

В Україні реакція була миттєвою. Першими відреагували політичні сили. Народний Рух України закликав до загального страйку, а Верховна Рада УРСР зібралася на екстрену сесію. На той момент Україна вже мала певний досвід протистояння центру – згадаймо хоча б Декларацію про державний суверенітет від 16 липня 1990 року. Проте серпневі події стали тим поштовхом, який остаточно переконав українське керівництво в необхідності рішучих дій.

19 серпня в Києві почали з’являтися барикади. Люди виходили на вулиці, щоб висловити протест проти перевороту. Особливо активними були студенти та молодь. На Майдані Незалежності зібралися тисячі людей, які вимагали відставки комуністичного керівництва республіки. Варто зазначити, що на той момент першим секретарем ЦК КПУ був Станіслав Гуренко, який спочатку підтримав ДКНС, але згодом змінив позицію.

Цікавий факт: під час серпневих подій в Україні не було жодного випадку насильства з боку протестувальників. На відміну від Москви, де танки вийшли на вулиці, в Києві обійшлося без кровопролиття.

Як Верховна Рада приймала доленосне рішення

24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР зібралася на історичну сесію. На порядку денному стояло одне питання – проголошення незалежності України. Процес підготовки до цього рішення розпочався ще до серпневих подій, але саме переворот в Москві прискорив його.

Голосування відбулося о 18:00. За незалежність проголосували 346 депутатів з 360 присутніх. Серед тих, хто підтримав Акт проголошення незалежності, були не лише представники націонал-демократичних сил, а й частина комуністів. Це свідчило про те, що ідея незалежності вже не була маргінальною – вона стала загальнонаціональною.

Процес прийняття рішення мав кілька ключових етапів:

• попереднє обговорення в комісіях Верховної Ради;
• виступ Леоніда Кравчука, який на той момент очолював парламент;
• дебати серед депутатів, під час яких прозвучали різні точки зору;
• остаточне голосування, яке тривало кілька хвилин;
• оголошення результатів та підписання Акту проголошення незалежності;
• виступ на Майдані Незалежності, де зібралися тисячі киян;
• телевізійне звернення до народу, в якому було оголошено про історичне рішення.

Варто зазначити, що Акт проголошення незалежності не був спонтанним рішенням. Його підготовка велася протягом кількох місяців. Ще 16 липня 1990 року Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка стала першим кроком на шляху до незалежності. Проте саме серпневі події 1991 року зробили цей процес незворотнім.

Цікавий факт: під час голосування за Акт проголошення незалежності в залі Верховної Ради був присутній американський сенатор Річард Лугар. Він приїхав до Києва, щоб оцінити ситуацію на місці.

Референдум і вибори – як народ підтвердив вибір

1 грудня 1991 року відбулися дві важливі події – Всеукраїнський референдум щодо підтвердження Акту проголошення незалежності та вибори першого Президента України. Ці події стали логічним продовженням серпневих рішень і остаточно закріпили незалежність країни.

Референдум пройшов з величезною підтримкою населення. За незалежність України проголосували 90,32% виборців при явці 84,18%. Особливо показовими були результати в західних областях, де підтримка перевищувала 95%. Проте навіть у східних та південних регіонах, де традиційно були сильні проросійські настрої, більшість населення підтримала незалежність.

Одночасно з референдумом відбулися вибори Президента України. У них взяли участь шість кандидатів, серед яких були:

• Леонід Кравчук, голова Верховної Ради;
• В’ячеслав Чорновіл, лідер Народного Руху України;
• Левко Лук’яненко, дисидент і правозахисник;
• Володимир Гриньов, народний депутат;
• Ігор Юхновський, академік;
• Леопольд Табурянський, підприємець.

Перемогу здобув Леонід Кравчук, який набрав 61,59% голосів. Його основний конкурент, В’ячеслав Чорновіл, отримав 23,27%. Ці вибори стали першими в історії незалежної України і заклали основу для формування нової політичної системи.

Результати референдуму та виборів мали величезне значення. Вони показали, що незалежність України – це не лише рішення політичної еліти, а й воля народу. Міжнародне визнання не змусило себе чекати. Вже 2 грудня 1991 року незалежність України визнали Польща та Канада, а до кінця грудня це зробили понад 60 країн світу, включаючи США та Росію.

Серпневі події 1991 року стали тим каталізатором, який прискорив процес здобуття Україною незалежності. Вони показали, що шлях до свободи не буває легким, але він вартий зусиль. Рішення, прийняті в ті дні, визначили майбутнє країни на десятиліття вперед. Сьогодні, озираючись назад, можна з упевненістю сказати, що серпень 1991 року став тим поворотним моментом, коли Україна остаточно обрала свій шлях – шлях незалежної держави.